ВАГО́НЧИК, а, ч. 1. Зменш. до ваго́н 1.

2. розм. Те саме, що вагоне́тка. І вагончики, поскрипуючи, котилися штреками до кліті; винісшись на поверхню, гуркотливо вивантажувались з високої естакади і, повертаючись назад, чекали в черзі інших пе-редніших вагонеток (Досв., Вибр., 1959, 285); У глинищі працює екскаватор. А по блискучих рейках цокотять Вагончики — то в корпус, то під кручу… (Вирган, Квіт. береги, 1950, 126).

3. Перевізне приміщення у вигляді легкого вагона, що використовується як житло трактористів, механізаторів сільського господарства, залізничників та ін. робітників, що працюють на певному віддаленні від населеного пункту. Бульдозеристи тим часом збились у затінку, під польовим вагончиком, що править їм тут за все: і за гуртожиток, і за буфет, і за клуб (Гончар, Тронка, 1903, 78).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 276.