В’Я́НУТИ, ну, неш, недок. 1. Утрачати свіжість; всихати (про рослини). А барвінок! Барвінок хрещатий! Притоптаний, коло тину Засихає, в’яне! (Шевч., , 1953, 176); Війнуло холодом над Дніпром, студена стала вода, в’яли трави й квіти на берегах (Скл., Святослав, 1959, 189); * Образно. Одна по одній, як обморожені, в’янули і опадали, не розцвівши, квіти наших надій. Жахний концтабір висмоктував з нас останні краплини сил (Коз., Гарячі руки, 1960, 9); // Утрачати свіжість, пружність; ставати зморшкуватим, кволим (про люське тіло). Ольга розуміла: промине ще рік чи два, і почне в’янути її молода краса (Шиян, Гроза.., 1956, 488).
2. перен. Утрачати рухливість, бадьорість; ставати млявим, байдужим. Вона несподівано в’яла і, не доївши страви, вставала від столу (Коцюб., II, 1955, 251); Під колючим поглядом хазяїна ноги і руки в’януть, язик — наче чужий (Юхвід, Оля, 1959, 156); // Поступово втрачати фізичну силу; марніти, слабнути. — Чого в’янеш, моя доню? — Стара не спитала (Шевч., І, 1951, 50); Дивлюсь я та примічаю: почала моя Одарка в’янути, мізерніть (Н.-Лев., І, 1956, 62); // Завмирати (про серце). Розсердився, розгнівався Мій милий на мене, А як гляне, серце в’яне І в нього і в мене (Укр.. лір. пісні, 1958, 169).
Во́лос в’я́не див. во́лос;
◊ Ву́ха в’я́нуть див. ву́хо.
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 799.