В’ЯЛИ́ТИ, в’ялю́, в’я́лиш, недок., перех. 1. що. Позбавляти свіжості, соковитості, пружності; присушувати. Знаю я, чого осмутнів ти, зелений гаю: б’ють тебе недосвіти, зоряниці в’ялять зимною росою (Вас., І, 1959, 184); Суховій в’ялив городину й котив хмари задушливого пилу (Ю. Янов., І, 1958, 509); // Підсушувати на сонці, на свіжому повітрі що-небудь, роблячи запаси. Вона вже й з кошиком, назбирає і ягоди, і листя, та.. сушить і в’ялить і на згагу і на хрипоту (Вовчок, VI, 1956, 338); Сотнями барил курили вони її [рибу], солили, в’ялили або маринували (Тулуб, Людолови, І, 1957, 400); // Позбавляти свіжості, пружності; робити зморшкуватим, кволим (про людське тіло). Її обличчя ніби в’ялила глибока втома, на ньому де-не-де розбігалися ..тоненькі зморшки (Гур., Наша молодість, 1949, 200).
2. кого, перен. Позбавляти жвавості, рухливості, бадьорості; робити млявим, малорухомим. Душний день видався, сонце розпікало землю, в’ялило в’язальниць (Горд., І, 1959, 117); Спека така, що варить, в’ялить людину, бо пашня давно вже схилила, мов п’яна, на схід голови (Кос., Новели, 1962, 99); // безос. У холодку — і там парня, аж в’ялить, Бо сонечко вогнем неначе палить (Гл., Вибр., 1957, 118); // Робити хворим, немічним. Скаргу риба подає, .. Каже, що в’ялить і млоїть, Що хвороби їй накоїть Той чумацький самосад (Перв., Казка.., 1958, 20); // Доводити до виснаження, втрати фізичних і духовних сил; мучити. [Олена:] Сумує мій милий, давно вже я це помічаю, і його печаль в’ялить мене і сушить!.. (Кроп., І, 1958, 458); // перев. у спол. зі сл. серце. Завдавати комусь туги, горя, жалю. Ой, дівчино, не в’яли Мого серця не пали! (Пісні та романси.., II, 1956, 122); Надумалась манишку вишити Романові. Скучно сидіти в хаті без діла. Та за роботою воно й легше, не так туга палить серце (Цюпа, Грози.., 1961, 180).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 798.