В’Я́ЗНУТИ, ну, неш, недок. 1. у чому і в що. Заглиблюватися, потрапляти в що-небудь грузьке, липке, сипке. Мовчки чвалали бійці назустріч мокрому вітрові. Коні мінометників хропли й стогнали в темряві, в’явнучи в ріллі (Гончар, І, 1954, 120); Він ішов, а ноги його наче хто тяг назад за два мотузки— Наче в’язли вони в густе болото і важко ними було ходити (Ю. Янов., І, 1958, 197).
2. до чого. Приставати, прилипати. Скрипить мороз, аж до ніг в’язне (Вас., I, 1959, 233); // до кого з чим і без додатка, перен. Надокучати комусь небажаними запитаннями, розмовами і т. ін.; чіплятися. — Та не в’язни! Чого ти пристав до нього? Дивись — хлопець не при собі (Мирний, III, 1954, 57); Мені хотілося знати, чому ж саме корінна киянка обрала наші лісові нетрі, але я розумів, що в’язнути до людини з запитаннями більш ніж нетактовно (Збан., Малин. дзвін, 1958, 290); — Думає, мабуть, що не помічає Гаркуша, як він, втиснувши Настю поруч себе, раз у раз в’язне до неї з чаркою, щоб пила (Гончар, І, 1959, 33).
3. Ставати в’язким, гуснути. Розмова біля четвертої домни. — Як зараз з в’яжучими?.. — В’язне? — Та от застигає швидко (Роб. газ., 19.II 1961, 4).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 798.