БІЛИ́ТИ, білю́, бі́лиш, недок., перех.
1. Робити білим, покриваючи розчином крейди, вапна і т. ін. А у нас хатина біла; Я й полола, я й білила (Щог., Поезії, 1958, 146); Від ранку й до ранку — стук, грюк, хлюпанина; метуть, білять, миють, краскою криють… (Мирний, III, 1954, 255); * Образно. Зима у грудні білить віти (Мал., Любов, 1946, 53).
2. Доводити до білого кольору, вибілювати у воді і на сонці (полотно і т. ін.). Над Черемошем дівчата полотна та пряжі білють [білять], перуть, жартують та регочуться (Черемш., Тв., 1960, 345); З якого білого полотна ці сорочки пошиті!.. Скільки разів у воду вмочали та розстилали на траві зеленій, щоб своїми променями сонце його білило! (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 520).
3. Робити чистим, білим, умиваючись. Дівка Катерина личенько білила (Чуб., V, 1874, 574); // Робити блідим. Той легкий дим.. п’є кров з лиця і гасить людський погляд, обличчя білить і чорнить одежу (Л. Укр., І, 1951, 236).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 182.