БІЛИ́ЛО, а, с.

1. Біла мінеральна фарба, яка не розчиняється у воді. Рами цинковим білилом Артем красив (Кучер, Чорноморці, 1956, 34); Раніше [карбонат свинцю] широко застосовувався для виготовлення білої олійної фарби.., відомої під назвою свинцевих білил (Заг. хімія, 1955, 578).

2. розм. Картина, написана білилом. Сепія й китайське білило "Серед товаришів" [Т. Шевченка] довгий час ототожнювалась з сепією "Тріо", але це зовсім різні твори (Життя і тв. Т. Г. Шевченка, 1959, 346).

3. тільки мн. біли́ла, и́л. Біла речовина, що застосовується як косметичний засіб для фарбування обличчя. [Анна:] Як хочеш, я білил тобі позичу, бо в тебе навіть і чоло червоне (Л. Укр., III, 1952, 349); Білила на лиці ще мертвили шкіру, надаючи йому страшного вигляду (Ільч., Серце жде, 1939, 389).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 182.

Білило, ля, с.

1) Бѣлая краска, все чѣмъ можно бѣлить, убѣлять. Та й купили білила…. дідам бороди білити. Грин. ІІІ. 95. Дівкам чорнило, парубкам білило. АД. І. 39.

2) = і. І біль 1? Ой десь же ти, дівчинонько, з китаєчки звита, що ти мене задержала з вечора до світа. «Ой з китайки, не з китайки, з білого білила». Мет. 45. Ум. Білилечко. Чуб. IV. 70.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 65.