БІ́ДКАТИСЯ, аюся, аєшся, недок.
1. Висловлювати жаль, скаржитися, жалітися, плакатися. — Ой, доле моя проклята! — бідкався Іван, важко ступаючи під гору по .. каменюках (Фр., III, 1950, 134); Але бідкатись не маю чого, бо тепер все-таки не така я безнадійна, як була зимою (Л. Укр., V, 1956, 57); Варвара пригощала гостей та бідкалася, що.. хазяїна немає (Кучер, Чорноморці, 1956, 413); Коваль бідкався, що заліза нема (Ряб., Жайворонки, 1957, 84).
2. з оруд. в. без прийм. і з прийм. над, за, про і т. ін. Бути стурбованим чим-небудь; журитися, сумувати. — Оце, боже мій! де це вона загаялась?— бідкались баби (Н.-Лев., II, 1956, 335); Там [у селі] чоловіки бідкаються своїм убожеством та лютими морозами (Мирний, II, 1954, 66); — Ти не бідкайся за шапкою й кожухом, — співчутливо додав чорнявий, — у мене навіть шуба була… на позиції пропала (Скл., М. Щорс, 1938, 15).
3. без додатка і з род. в. з прийм. за, коло, біля. Дбати про кого-, що-небудь; клопотатися, піклуватися. Клопочуся, бідкаюся з ночі до ночі. Ніколи зараз і діточками втішатись… (Вовчок, І, 1955, 273); Її взяла злість, що всім байдуже про те лихо, а їй самій прийшлось бідкатись за всіх (Н.-Лев., III, 1956, 64); Баба Горлиця сіла край ліжка, сумно і приязно глянула на Марину, й Марині здалося, що це її рідна мати бідкається біля хворої дочки (Дмит., Наречена, 1959, 234).
4. рідко. Жити в бідності, бідувати. — Матері буду усього постачати, чого забажа. Нехай, коли досі бідкалась, .. у розкоші поживе (Кв.-Осн., II, 1956, 408); Час іде, минається; ми ждемо собі кращого, бідкаємось, страхаємось (Вовчок, І, 1955, 206).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 177.