БІДИ́ТИ, джу́, ди́ш, недок., діал. Бідувати. Нарід дуже з голоду бідив (Сл. Гр.); Досить чоловік наймитував, гірко бідив, на чужих робив (Фр., IV, 1950, 25); — Як побралися ми з Юхимом, то вже не одна бідила, а вдвох (Гончар, Південь, 1951, 102).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 176.

Бідити, джу, диш, гл. Бѣдствовать. Гн. II. 188. Дрібні діти мати та отак бідити…. а Господи милосердний! Камен. у. Бідив дід, як баба жива була, та й тепереньки бідить. Камен. у. Нарід дуже з голоду бідив. Гн. II. 189.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 62.