БУ́ЧНО. Присл. до бучни́й. Гучно, бучно, — а п’яти мерзнуть (Укр.. присл.., 1955, 179); Колись ті бенкети цілими тижнями тяглися, широко та бучно справлялися (Мирний, III, 1954, 191); Бучно їх у шахти виряджали (Тер., Правда, 1952, 87); Бучно й рішуче ввалилися вони [старшини] до гродського суду (Тулуб, Людолови, І, 1957, 44); // у знач. присудк. сл. Поглядав я на улицю. Бучно було всюди (Рудан., Тв., 1956, 60).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 268.