БУРМОТА́ТИ, очу́, о́чеш і БУРМОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок., перех. Говорити невиразно, неясно; бурчати. — Співав мій Шпак, співав. Аж покіль всіх порозганяв, — Ніхто і слухати не хоче, Тікає геть та ще й бурмоче (Гл., Вибр., 1957, 73); Почав [Грицько] щось сам собі бурмотати, наче спросоння (Мирний, III, 1954, 65); Мажарин.., ніяковіючи, бурмочучи щось під ніс, вручив Катерині книгу (Вільде, Сестри.., 1958, 581); Лукія часто й глибоко дихала, бурмотіла.. якісь незрозумілі слова й раптом прокидалася (Донч., III, 1956, 20).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 260.