БУРЛА́КА, и, ч.
1. заст. Людина без постійної роботи і постійного місця проживання. Нема в світі так нікому, як бурлаці молодому, що бурлака робить, заробляє, аж піт очі заливає, а хазяїн його лає (Сл. Гр.); Ой талане, талане!.. Чи ти в полі, чи ти в гаї.. З бурлаками гуляєш? (Шевч., I, 1951, 232); Бурлаки розказали про все своє горе, розказали, як вони втекли з села од пана, як бідували (Н.-Лев., II, 1956, 206); Михайло Качан — сирота, бурлака, голий, як бубон (Мик., II, 1957, 20).
2. Одинокий, неодружений чвловік; парубок. Так до віку бурлакою й зоставсь наш Гриць (Вовчок, І, 1955, 39); Саме це ж хворий він, а вона б покинула його. Як же він сам бурлакою зостався б? Ні зварити, ні випрати нікому (Головко, II, 1957, 110).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 1. — С. 259.
бурла́ка —
1) також бурла́к — людина без постійної роботи і постійного місця проживання; бідолаха, сердега, горопаха; так раніше називали заробітчан, а також кріпаків-утікачів, описаних у І. Нечуя-Левицького в повісті «Микола Джеря». Нема в світі так нікому, як бурлаці молодому, що бурлака робить, заробляє, аж піт очі заливає, а хазяїн його лає (пісня); Ой талане, талане!.. Чи ти в полі, чи ти в гаї… з бурлаками гуляєш? (Т. Шевченко); У неділю бурлацький син На конику грає, — Бурлак бідний напас воли Та з плугом рушає (пісня); Безрідному бурлаці, як собаці (приказка); Нема гірше, як бурлаці: куди попхнуть, туди й поточиться (приказка); Ні хліба, ні солі, і сам бурлак в неволі (приказка);
2) самотній, неодружений чоловік; парубок. Козаче, бурлаче, що тебе зсушило? (пісня); Бурлак свічки до церкви не всуче (приказка); Бурлак сам горить, як свічка: як до роботи, як до охоти (приказка).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 60.
