БУРКОТЛИ́ВИЙ, рідше БУРКІТЛИ́ВИЙ, а, е.
1. Схильний буркотати, бурчати; який буркоче, бурчить (про людину). Він завжди був трохи грубуватий і буркотливий (Довж., Зач. Десна, 1957, 217); — Лежи тихо! Чого крутишся! їй [дитині] і там добре, — підійшла буркітлива Тайфіде (Тулуб, Людолови, І, 1957, 375); // Який виражає незадоволення. Випускає [жаба] з себе згуки, раз жалібні.., то знов сердиті, буркотливі (Коцюб., І, 1955, 285).
2. Який часто воркує, любить воркувати (про голубів). — Чи бачили сивую голубку? ..Яка вона? — Сиза, сиза, буркотлива (Чуб., V, 1874, 24).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 259.