БУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і БУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.
1. перех. і без додатка. Говорити тихо і невиразно. — Ви, діточки (до мене та до Катрі), не слухайте, що стара буркоче (Вовчок, VI, 1956, 298); Край відчиненого вікна майстерні Мічурін, буркочучи, сідав до робочого столика лагодити годинника (Довж., І, 1958, 412); Чоловічий голос щось буркотить та буркотить, а жіночий озветься словом та й пустить срібний сміх на дорогу (Стельмах, Хліб.., 1959, 269); // Говорити невиразно і сердито, висловлюючи невдоволення ким-, чим небудь; бурчати. Буркотів [Щука] собі під ніс, лаючи козаків (Стор., І, 1957, 387); Олівець був короткий, списаний… Оксентій, буркочучи, послинив його (Смолич, Мир.., 1958, 182).
2. неперех. Утворювати одноманітні, приглушені, схожі на булькання звуки; дзюрчати (про річку, струмок і т. ін.). По шляху біжать жваві струмочки — крутяться, підстрибують, танцюють, весело про щось буркочуть (Вас., І, 1959, 124); Приток води далеко десь рвав греблі, і хвилі буркотіли, розливаючись по долині (Стор., І, 1957, 359).
3. неперех. Воркувати (про голубів). Голуб в’ється круг неї [принцеси] і буркоче (Л. Укр., II, 1951, 193);
* Образно. Моя мила, милесенька, Голубка сивесенька, Усю нічку буркотала, Мені спать не давала (Чуб., V, 1874, 13).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 259.