БУНЧУ́К, а́, ч.

1. іст. Булава з металевою кулькою на кінці і прикрасою-китицею з кінського волосу; в давні часи широко застосовувалася в Туреччині, Польщі, Росії (як ознака влади козацьких отаманів) і на Україні (як ознака влади гетьманів). Не хотілось в снігу, в лісі, Козацьку громаду З булавами, з бунчуками Збирать на пораду (Шевч., І, 1951, 22).

2. У деяких військових оркестрах — шумовий музичний інструмент (з дзвіночками), прикрашений волоссям з кінських хвостів.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 257.

Бунчук, ка, м.

1) Одинъ изъ знаковъ гетманскаго достоинства: древко съ металлическимъ яблокомъ на концѣ, подъ которымъ свѣшивался лошадиный хвостъ. Козаки добре зробили: бунчук, булаву положили, Єврася Хмельниченка на гетьманство настановили. Мет. 398. Бунчуком, бунчука стояти. Стоять вертикально? Ого, напрутив! так бунчуком (бунчука) і стоїть. Ном. № 13958.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 111.

бунчу́к = бунчу́г — булава-держак довжиною до двох з половиною метрів з металевою кулькою-маковицею на кінці й прикрасою — ки­тицею з кінського волосу; в Укра­їні XVII — XVIIIст. служила озна­кою влади гетьманів; прикметник: бунчуко́вий у сполученні: бунчуко́вий това́риш — титул члена почес­ного відділу при гетьмані в Україні XVII—XVIIIст.; в походах перебував під командою генерального бунчужного або під бунчуком само­го гетьмана. Бунчукові товариші несли бунчуки. Майоріло багато ко­рогов і знамен (О. Довженко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 59-60.