БУНЧУ́ЖНИЙ, ного, ч., іст. Виборна особа, що мала один з найвищих військових чинів на Україні в XVI-XVIII ст., — охоронник бунчука і командир частини козацького війська. Попереду бунчужний ніс бунчук, а слідом з шапками під пахвою ішли полковники (Панч, Гомон. Україна, 1954, 256); Всі повернулися, дивляться. Виходить з гетьманським бунчуком бунчужний (Корн., І, 1955, 214).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 257.

Бунчужний, ного, м. Носитель гетманскаго бунчука. Бунчужний військовий. К. ПС. 5.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 111.

бунчу́жний — в Україні XVII — XVIII ст. — виборна особа, що мала один із найвищих військо­вих чинів, охоронник (також но­сій) бунчука і командир частини козацького війська; помічник гетьмана (або отамана) головним чином у військових справах. Ко­шовий отаман ішов повагом, вистав­ляючи наперед високу палицю, як пастирський посох, попереду бунчужний ніс бунчук, а слідом з шапками під пахвою йшли полковники, курінні отамани й сотенні (П. Панч); у сполученні: Генера́льний бунчу́ж­ний — член Генеральної старшини в Гетьманській Україні XVII— XVIII ст.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 59.