БУБОНІ́ТИ, ню́, ни́ш, недок.
1. перех. і без додатка. Говорити невиразно; бурмотіти. Ніби в нас і в хаті повеселішало: і брат заговорить, і братова всміхнеться, й дітвора бубонить, регочеться (Вовчок, І, 1955, 4); Семенець стояв серед шляху один, длубався в своєму гаманці і щось бубонів сам до себе (Вас., II, 1959, 49); — Який може бути сон, — бубонів професор. — Я давно втратив сон (Кучер, Чорноморці, 1956, 178); // Неголосно читати, вивчати урок. Деякі [школярі] сиділи.. і бубоніли завдану лекцію (Фр., І, 1955, 239).
2. неперех. Дрібно стукати. Щось глухо бубонить біля вікна — все стук і стук з самісінького ранку… (Голов., Поезії, 1955, 104); В чорні шибки б’ються перші вогкі сніжинки, глухо бубонять важкими мокрими кульками у скло (Коз., Зол. грамота, 1939, 13).
3. неперех. Бити в бубон; грати (про бубон). "Лихо буде", — бубонить бубон на весь куток та до скрипки прислухається (Кос., Новели, 1962, 18).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 245.