БУБНИ́ТИ, ню́, ни́ш, недок.

1. Грати на бубні. — Що се? Хто се бубнить? — загомоніли вони [люди] (Фр., VII, 1951, 349); Ніколи ще сільський бохтар Сава Шепа не бубнив так урочисто й переможно, як у цей день (Скл., Карпати, II, 1954, 407); // Утворювати глухі звуки (про бубон); густи. Зо горою бубни бубнять, у повітрі сурми грають (Фр., XI, 1952, 176); Захлиналася гармошка, і бубон бубнив (Головко, І, 1957, 284).

2. розм. Стукати, тарабанити. Він то білів, то червонів на обличчі і нервово бубнив пальцями по столу (Козл., Сонце.., 1957, 37).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 244.

Бубнити, ню́, ни́ш, гл.

1) О бубнѣ: издавать звукъ; играть на бубнѣ. Бубни бубнять. Рудч. Ск. II. 5. Бубон бубнить, скрипка грає. Ком. ІІ. № 529.

2) Разглашать, разносить. Грицько вгору іде, шумить, бубнить, куди йде, що в великім щастю. Pauli. II. 104.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 104.