БРЕХУ́Н, а́, ч., розм. Людина, яка завжди говорить неправду. Брехун собі ворог і людям зло робить (Кв.-Осн., II, 1956, 487); З тим брехуном не дійдеш до ладу (Коцюб., III, 1956, 182); Лиш брехуни умруть, а правда з віку в вік стече в один акорд, де звук є робітник (Тич., І, 1946, 121).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 233.