БОЯ́Н, а, ч., поет. Співець, поет. Поетом-соловейком, народним бояном назвали гуцули Юрія Федьковича, талановитого виразника їх надій і сподівань (Літ. Укр., 12.VIII 1969, 3); Міцкевичу, північному бояну. Цей край думок навіяв океан, І ті думки нам передав боян, В сонета вклавши форму бездоганну (Дор., Тобі, народе.., 1959, 79); Складають нам пісні задумані бояни, ашуги дальніх гір і голубих степів (Сос., II, 1958, 80).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 11. — С. 671.

Боя́н — легендарний києворуський поет-дружинник другої половини XI — початку XII ст.; згадується у «Слові о полку Ігоревім», де невідомий автор звертає­ться до нього як до свого поперед­ника, та в одному з написів на сті­нах Софійського собору в Києві; «віщий співець», «онук Велеса» (див.), оспівував міць Київської держави, бойові звитяги русів; символ народного співця. Коли Бо­ян, цей віщий соловейко, Співав ко­мусь осанну величальну, То білкою носився по деревах, Землею — сірим вовком, а в підхмар’ї Орлом могут­нім клекітно ширяв («Слово о пол­ку Ігоревім» у перекл. В. Шевчу­ка); Кобзо-орлице! Заклич, задзвони з високості, Щоб на твій поклик старі позросталися кості, І непо­винно пролитая кров ожила, І Боянами-орлами земля процвіла… (П. Куліш).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 52.