БОВКУ́Н, а́, ч.

1. діал. Віл, якого використовують у роботі без пари. Їде чоловік бовкуном (Сл. Гр.); * У порівн. — Я б свого [пана] зараз, як бовкуна, запріг у санчата — та по дрова (Мирний, II, 1954, 66).

2. зневажл. Про відлюдкувату, мовчазну, похмуру людину. — Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас, вона личить (Мирний, IV, 1955, 240).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 206.

Бовкун, на, м.

1) Волъ, запряженный въ одиночку. Чуб. VII. 407. Ном. № 1555. Котл. Ен. IV. 10. Їде чоловік бовкуном. ЗОЮР. II. 31. Нізащо й вола другого купить: бач, бовкуном їде. Козел. у.

2) Большой снопъ, камышу. Лубен. у.

3) Танцювати бовкуном. Танцовать одному. О. 1861. X. 61. Ум. Бовкунець. Чуб. II. 543, бовкунчик.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 78.

бовку́н — віл, запряжений один­цем (пор. їхати бовкуном або танцювати бовкуном — «танцювати од­ному»).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.