БО́ВКАТИ, аю, аєш, недок., розм.

1. неперех. Дзвонити (про великий дзвін). Чуємо, що бовка дзвін, та не знаємо, де він (Номис, 1864, № 13827); На дзвіниці бовкав дзвін (Ірчан, II, 1958, 82); Тривожно бовкають дзвони (Гончар, Таврія.., 1957, 70).

2. перех., що і без додатка, перен. Говорити, не обдумавши, навмання; говорити те, чого не слід. [Андрій:] Слухай! Ти насправжки чи аби бовкати язиком? (Кроп., III, 1959, 144); Піддавшись інтимній щирості його голосу, бовкав [Ганна] й таке, чого вона комусь іншому, може, й віками б не сказала (Коз., Сальвія, 1959, 56).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 206.

Бовкати, каю, єш, гл.

1) Звонить отрывисто: ударять (въ колоколъ). Бовкає дзвін у неділю. О. 1861. X. 148. Чуємо, що бовка дзвін, та не знаємо, де він. Ном. № 13827.

2) Говорить необдуманно. Нехай хоч жінки ледачі посоромляться, а то ще й при йому инший таке пробовкне, щоб їх лиха година бовкала. Г. Барв. 152.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 78.