БОВВА́Н, а, ч.

1. заст. У язичників — статуя, що зображає бога; ідол. Збившись навкруги високого дерев’яного боввана, перед яким горів вогонь, кричали [люди], сперечались, махали руками (Скл., Святослав, 1959, 65); * У порівн. Вони [жандарми] стояли, як боввани (Донч., III, 1956, 138).

2. лайл. Про дурну, обмежену людину.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 206.

Бовван, на, м. Идолъ, кумиръ, истуканъ.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 78.

бовва́н — у язичників — статуя, що зображає бога; ідол; звідси бовваніти, тобто «ледь-ледь виднітися здалека (як видніється бовван)»; див. ще ба́ба 12. Збившись навкруги високого дерев’яного боввана, перед яким горів вогонь, кричали [лю­ди], сперечались, махали руками (С. Скляренко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 43.