БЛУКА́Ч, а́, ч., рідко. Той, хто блукає, не має постійного місця проживання; бурлака. [Дієго:] Хіба ж не краще вік прожить недовгий Безвісним блукачем, коли нема Ні спогадів, ні сподівань… (Мур., Ост. хмарина, 1959, 19).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 204.