БЛИ́СКАТИ, аю, аєш, недок.
1. тільки 3 ос. Раз у раз яскраво блищати, світитися переливчастим світлом; поблискувати. Поле зеленілось, як оксамит зелений, росиночки блискали, сонечко зіходило (Вовчок, І, 1955, 349); Надворі душно, як у пеклі, а на всьому небі блискав страшна блискавка і гримить грім (Н.-Лев., II, 1956, 247); Там десь у темряві блискає вогнями санаторій (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 181); // Яскраво спалахувати. Поглянь — ракета йде до хмар І домни блискає пожар (Мал., Запов. джерело, 1959, 41); * Образно. Коли ти дивився на море, твої очі робилися такими ж синіми і блискала радість, як у птіщі в блакитних просторах (Головко, І, 1957, 78); // безос. Ніч. Гримить і блискає (Фр., IX, 1952, 227); Тільки блискало у хмарах та ревли із гір потоки (Тич., II, 1957, 19).
2. чим. Уривчасто, з перервами світити; блимати (у 2 знач.).
◊ Бли́скати [очи́ма (о́ком)] на кого — що — кидати погляд (погляди), поглядати на кого-, що-небудь. — Так він вас і прийме, командуючий.., — сказав Славко і пригнувся над столом, косо блискаючи оком на батька (Кучер, Чорноморці, 1956, 75).
3. перен. Раптово з’являтися. — Дожену, — блискає думка Яреськові (Гончар, Таврія.., 1957, 316).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 199.