БЛА́ЗЕНЬ, зня, ч.
1. заст. Особа при дворі монарха або вельможного пана, що розважала господаря та його гостей різними витівками, жартами і т. ін. Султан обдаровує блазнів, німих, карлів, євнухів (Тулуб, Людолови, II, 1957, 342).
2. Комедійний персонаж у старовинних виставах. На думній гордій голові юнацькій Вбачаю я строкату шапку блазня (Л. Укр., IV 1954, 114); Образ Харка не має нічого спільного з розумними й дотепними блазнями-гострословами, яких чимало є у світовій драматургії (Життя Саксаганського, 1957, 106).
3. перен., зневажл. Про людину, яка на потіху іншим удає з себе дурника, штукаря. — Хто лиш з блазнями зайде. Той сам блазнем буде! (Рудан., Співомовки.., 4957, 22); * У порівн. З нудьги… Як блазень, чмокавсь та лизавсь [Юпітер] (Котл., І, 1952, 261).
4. лайл. Дурень, телепень. Боже мій єдиний! І цей блазень забиває мені баки (Н.-Лев., II, 1956, 21); [Коломийчиха:] Тебе ще, блазня, не вчили, так я поучу! (Стар., Драм. тв., 1941, 227); — Вавілонський ти кухар.., самого гаспида внук і всього світу й підсвіту блазень? (Гончар, Таврія.., 1957, 343).
5. діал. Молокосос, малюк. Чи не сором такому блазневі горілку пить? (Сл. Гр.); Тату, я не вітер, я вже не хлопець, не блазень (Кв.-Осн., II, 1956, 584).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 196.