БЛАГОЧЕСТИ́ВИЙ, а, е, книжн., заст.

1. Який додержується приписів релігії; побожний, набожний. Давид, святий пророк і иар, Не дуже бив благочестивий (Шевч., II, 1953, 71); В рік волі.. попував у нас один старий благочестивий батюшка (Стельмах, І, 1962, 357); // Який виявляє ознаки благочестя (в 1 знач.), виражає побожність. Благочестиві міни помаленьку щезли (Н.-Лев., III, 1956, 110).

2. Належний до православної віри. Як же воно так, що благочестивий панотець потяг до католика? (Свидн., Люборацькі, 1955, 5).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 195.

Благочестивий, а, е.

1) Православный. Графиня благочестива була і не ходила в успенську церкву до уніята. Скоро потім настало благочестіє, успенська церква на самий перед стала благочестивою. КС. 1884. VIII. 724. Стали гонительства і на попів благочестивих. ЗОЮР. І. 138.

2) Благочестивый, религіозный. А людей благочестивих добре поважає. К. Псал. 8.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 71.