БЛАГОВІ́РНИЙ, ного, ч., жарт. Чоловік. — Оце я одна сиділа-сиділа, дожидала-дожидала свого благовірного (Мирний, III, 1954, 158); — Ганна Іванівна нежить піймала, а її благовірний впав у розпач (Шовк., Інженери, 1956, 58).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 191.

Благовірний, а, е. Благовѣрный. Прийди, слуго благовірний. Чуб. І. 177.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 70.