БЛАГИ́Й, а́, е́.
1. розм. Слабий, кволий; // Старий, ветхий, убогий, поганий. Горенько Парасці! А ще більше горе, коли хто з дівчат або хлопців насміється з її благого одягу (Мирний, IV, 1955, 33); У Маріки теж уже сині бриніли од холоду губи, під благою сорочиною хвилями ходили дрижаки (Вас., II, 1959, 213); Міст через Янгі-арик дрижав від сили напору.. Місток здався благим, ніби тимчасовим (Ле, Міжгір’я, 1953, 309).
2. заст. Добрий, добросердий, лагідний. — Вибач мені, Петре! О-ох! не зможу ж я удержатися, дивлячись на те, що ти таким благим оком та добрим серцем поглядаєш на діла миру сього (Мирний, І, 1954, 352); Жигай ось уже кілька років збирався засипати.. ковбаню, та для цього ж потрібно зробити якісь витрати. Саме вони і стримували його благі наміри (Шиян, Баланда, 1957, 90).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 191.