БЕРКИ́ЦЬ, БЕРКИ́Ц, виг., розм. Уживається як присудок за знач. берки́цьнути і берки́цьнутися. Беркиць [Олена] з ліжка до ніг Зубишиних та й лежить, і плаче, і просить (Кв.-Осн., II, 1956, 206); От почалася засуха. Вівці гинуть. Отак ходить полем, щипає деяку бадилину і раптом беркиць (Кучер, Прощай.., 1957, 21); Я лечу, ..запинаюся на перелазі і в поспіху, беркиц догори ногами в рівчак (Фр., IV, 1950, 396); Схопили мене, беркиць так, як жабу, на ряденце і розпластали (Стор., І, 1957, 113).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 161.