БЕ́ЛЕБЕНЬ, бня, ч., розм. Високе відкрите місце; гора, шпиль. Послужив він [Остап] рік, а на другий уже грунт і хату купив. Якраз на краю села, на белебні (Мирний, І, 1949, 133); Знову виходжу на Володимирську гірку, звідки видно далеко-далеко. Навіть той белебень у Вишгороді, де був Дитинець княгині Ольги (Панч, В дорозі, 1959, 307).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 155.

Белебень, беня, и бня, м.

1) Возвышенное и открытое мѣсто. Употребляется чаще въ выраж.: на белебні — на юру. Хата стоїть на белебні. Тут Заверюха б’є, а наші чумаки стали валкою на белебні. Екат. Розумна голова: на белебні затишку хоче. Ком. Пр. № 409.

2) Глубокое мѣсто въ водѣ. Угор.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 49.