БЕЗСО́ВІСНИЙ, а, е. Який не має совісті, робить не по совісті, несправедливо; несовісний, безсоромний. — Я став громадським писарем, викуривши з села давнього писаря, збанкротованого канцеліста [канцеляриста], п’яницю, безсовісного деруна та ошуканця (Фр., IV, 1950, 315); Це був безсовісний брехун, що любив добре попоїсти і не любив працювати (Трубл., І, 1955, 282); // Який виражає безсовісність, безсоромність. — Великий святий боже! Ти чуєш цих людців? Врази ж їх негайно громом за їхній безсовісний наклеп на мене! (Донч., V, 1957, 366); — На кутні засмієшся, як видряпаю твої безсовісні очі (Стельмах, Хліб.., 1959, 94).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 147.