БЕЗНАДІ́ЙНО. Присл. до безнаді́йний 1. Колись десятки років безнадійно боровся народ Західної України за кілька шкіл на рідній мові (Козл., Відродження.., 1950, 57); Тепер уже скілька літ, як чоловік їй [господині] хворий безнадійно (Л. Укр., V, 1956, 387); Вартовий щось хотів заперечити чи застерегти.., але тільки махнув безнадійно рукою (Досв., Вибр., 1959, 159); // у знач. присудк. сл. Не радив би вам втручатися, це безнадійно (Кулик, Записки консула, 1958, 91).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 135.