БЕЗВІ́ЧНИЙ, а, е, рідко. Який не перестає існувати; вічний, довічний. А тим часом Твої [місяця] сестри — зорі. Безвічнії, попід небом Попливуть, засяють (Шевч., II, 1953, 372); У віршах періоду заслання Шевченко оспівує Україну, але не безвічну, не абстрактну, а "безталанну", "убогу", яка віками стогнала під ярмом визискувачів (Іст. укр. літ., І, 1954, 249).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 122.