БЕЗБА́ТЧЕНКО, а, ч.
1. розм., заст. Нешлюбна дитина. Валя глянула на дитину, на свого малесенького безбатченка, що тихо спав коло її розторсаного серця (Довж., Зач. Десна, 1957, 533).
2. Той, хто не має батьків; сирота. Заховаюсь, дитя моє. Сама під водою, А ти гріх мій спокутуєш В людях сиротою. Безбатченком!.. (Шевч., І, 1951, 34); Уява додавала тут багато лихого до недоброго, малювала йому сироту-безбатченка, попихача у всіх, кому тільки він попаде під руки (Фр., І, 1955, 284).
3. перен., зневажл. Людина, що не має батьківщини або не визнає своїх батьків, попередників. Ми не безбатченки. Радянська література шанує й любить славні традиціі дореволюційної демократичної літератури (Рильський, III, 1956, 372); Покинувши батьківщину, поет [О. Олесь] прирік себе на становище безбатченка (Рад. літ-во, 1, 1958, 100).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 119.