БАЛАГУ́Р, а, ч., розм., рідко. Той, хто любить балагурити; балакун. Один з Троянської ватаги.. Сміленький був і балагур (Котл., І, 1952, 87); Сам урядник, видно, штукар великий та балагур. Анекдотів знає тьму (Вас., IV, 1960, 23).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 93.