БАЙСТРЮ́К, а́, ч., дорев., зневажл., лайл. Позашлюбний син. За сим на бендюгах плететься Байстрюк Авентій попадич (Котл., І, 1952, 194); — Бач, а хлопці казали, що в мене батька не було… байстрюк! — кажуть (Мирний, II, 1954, 49); — Який лист? Я й не бачив ніякого листа. — Ах ти ж, байстрюк! Не бачив?— Матюха вп’явся поглядом в Ількові засльозені очі (Головко, II, 1957, 144).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 1. — С. 91.
Байстрюк, ка, м. Внѣбрачный, побочный сынъ. Котл. Ен. IV. 67. Не байстрюкові гріх, а батькові. посл. ум. Байстрючок. Ув. Байстрючище.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 1. — С. 21.
байстрю́к (ж. байстрю́чка, зменшене — байстрючо́к); = ба́йстер = байстря́ = байстрюченя́ — народні назви позашлюбного сина (також зневажливо або лайливо). Не байстрюкові гріх, а батькові (приказка); А з калини, мов гадина, Байстрюк виглядає! (Т. Шевченко); Солдатка йде, байстря несе (Г. Квітка-Основ’яненко)
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 25.
