АПОГЕ́Й, ю, ч.

1. астр. Найвіддаленіша від центра Землі точка орбіти Місяця або штучного супутника Землі. Висота апогею ракети-носія, нижча від апогею супутника більш як на 100 кілометрів (Рад. Укр., 14.XI 1957, 3).

2. перен. Найвищий ступінь чого-небудь; вершина, розквіт. Я її ["Одержиму"] в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогею (Л. Укр., V, 1956, 436); Апогеєм боротьби Київської держави з Візантією за панування в Північному Причорномор’ї був загальновідомий похід князя Володимира на Херсонес (Нариси стар. іст. УРСР, 1957, 592); Ураган досяг свого апогею (Довж., II, 1959, 199).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 55.