АНТИ́ХРИСТ, діал. АНЦИ́ХРИСТ, а, ч.

1. У християнській релігії — противник Христа, який нібито з’явиться перед кінцем світу. Розказує [дяк], яке то лихо людям буде, як народиться анцихрист (Кв.-Осн., II, 1956, 239).

2. розм., заст. Уживається як лайливе слово. — Ой-ой! А в мене ж мужики, то анафеми, злодії, антихристи!.. — бідкався о. Артемій (Н.-Лев., IV, 1956, 52); — Втік [Семен] анахтема, втік антихрист, а мене оце в тюрму запроторив, — плакав старий Коструб (Чаб., Катюша, 1960, 175).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 51.

анти́христ = анци́христ — (також з великої літери) у християнській релігії — противник Христа, який нібито з’явиться перед кінцем сві­ту для боротьби проти Христової церкви; за Євангелієм, перед кін­цем світу народиться антихрист, прийде цей нечестивець до Єруса­лима і воссідатиме в церкві подіб­но до Бога; взагалі уосібнення духа зла, що протиставляється духові добра; уживається також як лайли­ве слово (звідси анцихрист те знає «чорт (біс) його знає»). Розказує [дяк], яке то лихо людям буде, як народиться анцихрист (Г. Квітка-Основ’яненко); — Варвар, деспот, антихрист! Украв мою дочку! Осиротив мене навіки! (І. Нечуй-Левицький).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 16.