АНЕКДО́Т, а, ч.

1. Коротке жартівливе (здебільшого вигадане) оповідання про яку-небудь смішну подію. Він усе розказував українські народні анекдоти, смішні, повні жарту (Н.-Лев., І, 1956, 442); У великі твори, наприклад романи, включають іноді окремі закінчені оповідання, казки, легенди, анекдоти (Деякі пит. поет. майстерн., 1956, 459); // Вигадка, жарт. Він довго сердився і спочатку навіть соромився їздити [на автомобілі], аж поки не звик і не перестав прислухатись до зауважень і анекдотів з цього приводу (Довж., II, 1959, 94).

2. Кумедний випадок, подія або пригода.

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 45.

анекдо́т — коротке жартівливе (здебільшого вигадане) оповідання про яку-небудь смішну подію; особливе місце займають народні анекдоти, в основі яких лежать кумедні вигадки, події або пригоди; стягнені анекдоти лягли в основу народних афоризмів, наприклад: «Вставай, тату, вечерять!» — «А хліб є?» — «Ні, немає!» — «Вече­ряйте ж, дітки, я щось розіспав­ся!»; «— Нащо ті чоботи? Январ, май — і літо, проходжу й босий! — казав циган, притупцюючи від хо­лоду»; «Найшов батько гроші та й каже: «Хто рано встає, тому Бог дає!».— А син каже: «Овва, той іще раніше встав, що загубив!».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 15.