АНАЛО́Й, я, ч. У церкві — високий, з похилим верхом столик, на який кладуть ікони, богослужбові книги тощо. Отець Палладій сидів коло низького аналоя (Н.-Лев., III, 1956, 365); Молодих обкрутили навколо аналоя, наділи їм вінчальні обручки (Полт., Дит. Гоголя, 1954, 72).

Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 1. — С. 42.

Анало́й, ло́ю, м. Налой. Ум. Анало́йчик. Грин. III. 516.

Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909. — Т. 1. — С. 7.

анало́й — у церкві — високий, з похилим верхом столик, на який кладуть ікони, богослужбові книги тощо; у православних церквах зви­чайно бувають три аналої: голов­ний посеред церкви навпроти Цар­ських врат і два менших — право­руч і ліворуч перед іконостасами з іконами Спасителя і Богоматері; на менших лежать зазвичай ікони; при головному аналої відправля­ють деякі служби Божі — вінчання, молебни, панахиди. Отець Палла­дій сидів коло низького аналоя (І. Нечуй-Левицький); Молодих обкру­тили навколо аналоя, наділи їм він­чальні обручки (О. Полторацький).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 12.