ПРОКО́ЧУВАТИ, ую, уєш, недок., ПРОКОТИ́ТИ, очу́, о́тиш, док.
1. перех. Переміщати, пересувати що-небудь, котячи.
2. перех. Рухати своєю силою (про течію, вітер і т. ін.); // перен. Поширювати в просторі (звуки, шуми і т. ін.). Грають сурми, Барабан бідовий Лунко прокочує Дріб з далини (Перв., І, 1958, 68).
3. неперех., перен. Поширюватися в просторі (перев. про звуки). * Образно. Тут [у Білорусії] мене друзі сердечні чекали, Низько вклонюся їм щирим поклоном, В’ється безсмертна дорога Купали, Коласа голос прокочує дзвоном (Мал., Серце.., 1959, 51).
4. перех. і без додатка, розм. Те саме, що прока́тувати1. Мали [возниці] думку прокотити заїжджого барина [пана] на славу, та староста охолоджував (Мирний, III, 1954, 190); — Сідай, стара, прокочу. Хоч, казати правду, тобі там і робити нічого — ще сніг лежить у полі (Колг. Укр., 4, 1956, 21).
◊ Прокоти́ти на ворони́х; Прокоти́ти з вітерце́м — те саме, що Проката́ти на ворони́х (див. прока́тувати1). Люди почали говорити про те, щоб на наступних виборах прокотити Гризоту на вороних, а замість нього поставити мого тата (Речм., Твій побратим, 1962, 14); Колгоспники з нетерпінням чекали на звітно-виборчі збори і готували для голови «вороних». Хапунця прокотили з вітерцем (Вишня, І, 1956, 439).
5. неперех., розм. Те саме, що проїжджа́ти1 1. — Ага! Прокотив святий Ілля від верху аж до дна! Ага! — промовляв він (Мирний, І, 1954, 149); З веселою піснею.. австріяки прокотили крізь село з краю в край (Смолич, Мир.., 1958, 192); Карета прокотила через густу алею (Рибак, Помилка.., 1940, 67).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 7. — С. 207.