ПОПАСА́ТИ, а́ю, а́єш і рідко ПОПА́СУВАТИ, ую, уєш, розм.
1. перех. і без додатка. Те саме, що па́сти. Подорож у ті часи відбувалась возом, треба було їхати цілу довгу днину, попасати (Коб., III, 1956, 555); До вечора чекали [козаки] в .. переліску, попасуючи розсідланих коней (Ле, Побратими, 1954, 41); Корови стояли у стійлах під очеретяним дахом, їх попасали в полі (Кучер, Трудна любов, 1960, 89); Коли треба, попасав нашу сиву таранкувату від старості кобилу; через неї не раз мене брала на глузи пастушня (Стельмах, Гуси-лебеді… 1964, 30).
◊ Очи́ма попаса́ти — час від часу, іноді дивитися на кого-, що-небудь, спостерігати за кимсь, чимсь. Я часто вже крізь тин очима попасав, Який чудовий плід там .. скрізь понависав (Фр., XIII, 1954, 377).
2. неперех. Те саме, що па́стися. — Ти ж траву толочиш, а не попасаєш, — не співав, а сердитим джмелем гудів Андрій (Вол., Дні.., 1958, 84); // перен., на чому. Мати дарову користь з чого-небудь; наживатися. [Бовт:] Скинемо, скинемо, кумо начальничко! Годі йому попасати на громадськім хлібу! (Фр., IX, 1952, 393); // перен., розм. Перебуваючи де-небудь, нічого не робити, гайнувати час. [Олексій:] То це ми отут, у цій халупі, цілі сутки попасатимем? [Микита:] Менш не можна (Кроп., V, 1959, 507); — Менший і досі в нижчих класах, бо все попасає в класах; вигнався аж до неба, а дурний, як треба, — не хоче вчитись! (Н.-Лев., І, 1956, 127).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980. — Т. 8. — С. 183.