ГІ́ЛКА, и, ж. Невеликий боковий відросток, пагін дерева, чагарника або трав’янистої рослини. І не подумавши німало, Нап’явсь [Еней], за гілочку смикнув, Аж дерево те затріщало, І зараз гілку одчахнув (Котл., І, 1952, 124); Мріє стеля надо мною, Мов готичнеє склепіння, А гілки квіток сплелися На вікні, неначе грати (Л. Укр., І, 1951, 153); Латиш ішов просто на вершників і грався ліщиновою гілкою (Ю. Янов., 1,1958,113); * У порівн.Од яру на всі боки розбіглись, неначе гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в густих лісах (Н.-Лев., II, 1956, 263).
Словник української мови: в 11 тт. / АН УРСР. Інститут мовознавства; за ред. І. К. Білодіда. — К.: Наукова думка, 1970—1980.
— Т. 2. — С. 69.
Гілка, ки, ж.
1) Вѣтка.
2) Палка для подбиванія мяча. КС. 1887. VI. 457.
3) Родъ игры въ мячъ. КС. 1887. V. 457, 458. Ум. Гілечка, гілочка.
Словарь української мови: в 4-х тт. / За ред. Б. Грінченка. — К., 1907—1909.
— Т. 1. — С. 285.
гі́лка = ві́тка = ві́та (мн. ві́ти) —
1) відгалуження дерева, куща або трав’янистої рослини; якщо дерево в народній поезії постає як родина, то гілка — це дитина в цій родині: «Ломиш калиноньку, ломи її вітки, Любиш удівоньку, люби її дітки» або інший її член: «Калинова вітка, як рідная тітка»; гілки також символізують руки: «Ой на річці, на Дунаю, Там липонька потопає, Та поверх гілочка випливає, Вона дубочка прикликає: — Та подай, дубочку, хоч гілочку! — Та нехай тобі кленок дає!»; у Г. Сковороди: «Буйні вітри повівають, Руки явору ламають»; зелена вітка — символ здоров’я, краси, свіжості («Хороша, як вітка»);
2) оли́вна гі́лка — гілка оливкового дерева як символ миру, згоди, злагоди.
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006.
— С. 135.