чорт (зменшені — чо́ртик, чорто́к; збільшені — чортя́ка, чорти́сько, чорти́ще) — за народними уявленнями — надприродна істота, що втілює в собі все зло і має вигляд темношкірої людини з цапиними (собачими, курячими) ногами, хвостом, козлячими ріжками, свинячим рилом, собачою мордою (у Г. Квітки-Основ’яненка «От тобі й скарб»: «Усяк, хто бачив чорта, усяк розказує, та й портрет його бачимо, що він з хвостом, з рогами, з цапиною бородою, з карлючкуватим носом, з предовженними пальцями та з карлючкуватими когтями»); злий дух, нечиста сила, біс, дідько, диявол, люципер, сатана; його ще називають царе́м тьми; уживається також як лайка; на образ власне чорта (дідька) значною мірою нашаровано фольклорні мотиви; чорта вголос не прийнято було називати, щоб часом не накликати, тому так багато інших евфемістичних його назв — від старої враг до пізніших лихи́й, нечи́стий (нечи́ста, вра́жа си́ла), ку́ций, куца́к, кля́тий, кат, лука́вий, рога́тий, ді́дько (ли́сий ді́дько, ку́ций ді́дько); див. ще про ці наймення на своєму місці в цьому словнику; водиться нібито по безлюдних нечистих місцях (прірвах, проваллях, ровах, безоднях, на перехрестях доріг, в очереті, бур’янах, в бузині, в порожніх хатах, пустках, руїнах, млинах, у болоті, лісі, особливо в пущі); улюблене місце — комин і болото, тому кажуть: «Аби болото, а чорт знайдеться», «Виліз, як чорт з багнюки», «У старій печі сам чорт палить», «У тихому болоті чорти водяться»; чорти бояться світанкової пори, коли співають треті півні, пор. у X. Купрієнка: «Почулося: «Кукуріку!» І де тобі все й подівалося — ні чорта нема, ні музики»; за народними уявленнями, чорти — господарі пекла (у І. Котляревського: «Так у пеклі розходився, Що всіх чортів порозганяв»), отже мають владу й силу над грішними душами («Орудує ними, як чортяка грішними душами»); тому чорт завжди шукає необачних людей, які б продали йому душу; важлива властивість чорта — здатність прибирати найрізноманітнішого вигляду: людей, звірів, предметів; найчастіше чорт перекидається у знайомого кума, вояка, вівцю, пса, кота, півня, жабу-ропуху, мишу; любить насилати закляття на людей («Щось йому як наслано»); чорти люблять лайливих жінок («Де жінка рядить, там чорт сидить»); чорти живуть, як і люди, але ніколи не вмирають, тому дуже старі (у М. Номиса: «Чому чорт мудрий? Бо старий»); весь чорний, волохатий, голова, як копиця, очі, як кавуни (портрет чорта у І. Нечуя-Левицького «Не той став»); не можна згадувати в хаті («не при хаті згадуючи»); у Б. Грінченка «Знову ти почав того згадувати! — докоряв йому Карпо. Він не любив, як хто згадував «чорта», а надто в хаті»; у Г. Данилевського «Біс на вечорницях»: «— Це не Явтух! Це, брате, таке, чого й не назвеш!»; чорта легко прикликати свистом, особливо в пустках та на перехрестях (застерігають: «Не свисти в хаті, бо з’явиться диявол»); чорт боїться свяченого ножа і взагалі ножа; породілля кладе ножа під подушку; у народній мові, хоч і не прийнято згадувати чорта, слово часте як лайка: «Який чорт його приніс», «Якого чорта прийшов», «Сто чортів на тебе» (звідси осточорті́ти); уживається для підкреслення якості або кількості: «Із чорта гарний», «Із чорта багатий», «Грошей у нього чорти не злічать» (Н. Рибак); вираз «чорта з два!» уживається як заборона чогось або на означення перешкоди; слово чорт стало основою для інших слів мови (чортори́й, чортори́я — те, що чорт риє у воді; чортополо́х — зілля; чортма́, чортма́є від «чорт має» на противагу «а не я»; чортиха́тися — часто вживати слово чорт); лексема також характерна для сталих мовних зворотів, як у Б. Грінченка «Нахмарило»: чорти його батька, чорт його бери, туди ж к чорту, стонадцять чортів, а сто чортів, чорт би тебе знайшов, чорт його знає, чорт би вас усіх забрав, хай йому чорт; багато подібних виразів уживаються як лайливі або грубо-просторічні, наприклад: чорта лисого!, чорт батька знає!, чорт лисий!, чортове кодло (насіння), чорту в зуби; у фольклорі дуже багато приказок про чорта — характеристичних, повчальних, жартівливих. Бога хвали, чорта не гніви (М. Номис); — Який там чорт собак дратує? (Панас Мирний); За багачем сам чорт з калачем (приказка).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 643-644.