со́нце (зменшено-пестливі — со­́ненько, со́нечко) —

1) (як астрономічна назва — з великої літери, як загальна — з малої) центральне небесне світи́ло (див.), а також світло і тепло, що ним випромінюється; як символ Всевидючого божества, Вищої космічної сили, Центру буття, Матері Всесвіту, осяяння, слави, величі світило-сонце в різний час наділене народом різними сакралізованими найменнями — О́ко Бо́же, Дід-Всеві́д, Со́нце Пра­́ведне, Со́нце Кра́сне (Пресві́тле), Дажбо́г, Бо́жич, Білобо́г, Яри́ло, Ла́до, Купа́йло, Світови́д; за народними уявленнями, сонце — найвеличніше творіння богині Лади і бога Сварога; збереглася стародавня приказка: «Чекай сонцевої матері, Божого суда!»; поклоніння світилу засвідчують народні замовляння: «Зійди, зійди, сонечко, на наше полечко, на бабине зіллячко, на наше подвір’ячко!»; сонцю присвячувалися великі старовинні празники — Різдво, Купала, Коляда та ін.; разом з тим це пов’язано з віруваннями, за якими в дні великих свят сонце на сході переливається різними кольорами; про це явище кажуть: сонце грає, скаче, купається, стрибає, танцює, гуляє, дрижить, тріпоче, двоїться, кружляє, кланяється, міняється, квітне, красується, до вінця іде, жениться; пор. щодо конкретного свята: на Купала — купа́ється, на Здвиження — здвига́ється, на Різдво (Великдень) — раді́є; мотив сонячної гри відображено у купальських піснях: «Грало сонечко на Івана», «Проти Івана сонце грало», «Рано на Івана сонце грало» тощо; те саме пов’язують із Великоднем, про що зауважує С. Килимник: всі так вірили в це, що, здавалося, сонце грає, чатує, радіє, заглядає всюди, щоб принести щастя й добробут; народ сприймає його буденно в загадці: «Стоїть верба посеред села, розпустила гілля на ціле Поділля»; споконвіку людина розуміла, що сонце є головним рушієм і джерелом життя на землі; воно дає тепло і світло, без нього приходять на землю ніч і зима, а за ними й смерть; боялися заходу сонця, як його смерті (гадали: «Сонце, що заходить, опускається в інший світ, який знаходиться під землею»); раділи сходові сонця, як його народженню; як джерело життя з давніх-давен сонце обожувалося (звідси Бо́же, Святе́ со́нце), уосібнювалося (звідси вислови, де дії сонця уподібнюються діям людини, — «сонечко в дорозі не спіткнеться», «сонце іде на літо, а зима на мороз», «до світу до ночі сонце не стуляє очі»), до нього зверталися, його закликали: «Ой, сонечко, сонечко, виглянь у віконечко: твої дітоньки плачуть, їстоньки хочуть»; пор. у замовлянні: «Добрий день тобі, сонечко ясне! Ти святе, ти ясне-прекрасне; ти чисте, ясне й поважне; ти освіщаєш гори, і долини, і високії могили, — освіти й мене перед усім миром: перед панами, перед попами, перед царями, перед усім миром — добротою, красотою, любощами й милощами!»; про його світлоносне проміння складали загадки («Золотий міст на сотню верст»); його називали батьком: «Сонце — батько, а місяць — вітчим»; раділи весняному й літньому сонцю: «Весняне сонце — як дівчини серце», «Сонечко блисне, сорочечка висхне»; зимове сонце порівнювали, навпаки, з холодним серцем мачухи чи циганської матері: «Зимнє сонце, як мачушине серце», «Так се сонце світить, як цигана мати жалує»; сонця боїться всяка нечиста сила, тому діє вночі; із сонцем пов’язані народні прикмети, — «блідий захід сонця — на негоду», «червоний захід сонця — на погоду», «не лягай спати перед заходом сонця, бо будеш мати страшний сон», «сонце в кругах — до урожаю», див. ще Купа́ла1. Ой звечора вітер віє, а зрання сонце гріє (А. Метлинський); фразеологізми: по́ки со́нце сві́тить, по́ки сві́ту со́нця — довіку, завжди або ніколи; сві́та-со́нця не ба́чити — бути в неволі;

2) уживається як традиційне уособлення того (тієї), хто є джерелом життя, радості, втіхи для когось, тобто коханої людини; пестливими формами називають також маленьких дітей. Нема мого миленького, Нема мого сонця (пісня); Позирав щораз в віконце, Чи не трапиться вона, Його щастя, його сонце (П. Грабовський); Кого я покохала, Стане сонцем той мені (М. Чернявський);

3) (з великої літери) у дохристиянських віруваннях — окремий бог; спочатку, очевидно, богиня (у колядках зустрічаємо часто «жіночі» порівняння: со́нце-княги́ня, со́нце-ма́тір, со́нце-вдова́, со́нце-па́нна); Сонце через калинові й золоті мости приходить у гості до Пана Господаря, якогось світлого бога, можливо, Білобога чи пізніше Сварога, батька Сонця, чи Дажбо́га (див.),про що пише Іпатіївський літопис: «Солнце царь, сын сварогов, є же єсть Дажьбог»; поступово Сонце набирає чоловічих рис, ототожнюючись з Дажбогом; княгиня Ярославна у «Слові о полку Ігоревім» звертається до Сонця як до Господина, отже до Господа (тоді ці поняття ще не розрізнялися); там же Сонце називається «світлим-трисвітлим»; русичі називали Сонце Троя́ном (див.), уосібненням трьох сонць в одному; старовинна назва Сонця або ж його матері — Коляди (можливо, від ко́ло, бо сонце «ходить по колу»); див. ще Коляда́1; ймовірно, що триєдиність Сонця полягає у триосібності (батько Дажбог, мати Коляда і спочатку дочка Сонце, згодом переосмислений син Сонце); слов’яни були ревними сонцепоклонниками, тому до нас дійшли фольклорні «Божі» образи Сонця: святе́, чи́сте, Бо́же, пра́ведне, благові́сне, свято́чне, свяще́нне; пор. у народній пісні: «Сонечко ясне, ти святе, ти прекрасне»; прикмети божества пізніше було перенесено на Христа як Со́нце Пра́вди; відгомоном поклоніння Сонцю є народні вислови («Досить (буде) одного сонця на небі», «Сонце на всіх однаково світить»), а також деякі вірування, — «на Купала (подекуди на Великдень) сонце грає (гуляє, скаче), бо жениться й танцює»; Сонце — це око Боже, вид Божий, тому, щоб удався коровай, співають, аби він був, «як Бог милий, як день білий, як яснеє сонечко»; Божественний образ Сонця зберегли й колядки, у яких «сонце — жінка, місяць — чоловік, зорі — діти»;

4) тільки со­́нечко = бе́дрик = бо́жа корі́вка — невеликий жучок круглої або подовженої форми, що має червонувате або жовтувате чи жовтогаряче з чорними цяточками забарвлення; за повір’ям, райська комаха, що літає до неба і передає богові від людей прохання, приносить відповідь, попереджає про небезпеку, прогнозує врожай, тривалість життя людини; пов’язана з магічним числом сім (див.); У сонечка на спині сім плямок, як сім дітей у бога Сонця і сім днів у тижні; не можна душити комаху — це великий гріх; за повір’ям, коли посадити його на руку, він злітає у тому напрямку, куди дівчина піде заміж чи звідки хлопець візьме дружину; при цьому треба приказувати: «Сонечко, сонечко! Одсунь віконечко та скажи мені: куди заміж іти? (де я буду женитися?)», «Бедрик-ведрик, здійми крилонька, полети до сонечка, куди моя доленька» або «Петрику-бедрику, полети й покажи, звідкіль буде жінка!», «Бедрику, бедрику, лети в тую сторону, звідки свати прийдуть!», «Бедрику, бедрику, скажи мені правдоньку, де мій милий проживає, чом до мене не вертає?»; вірили й у те, що комаха може передвіщати дощ, тому примовляють: «Бедрику, бедрику, скажи мені правдоньку, куди буде дощик: чи сюди, чи туди?», «Бедрику золотий, підніми крильця й полети, звідкіль буде дощик, звідтіль буде дощик!»;

5) Со́нце Пра́вди — церковний хрест, оточений колом із сяйвом; його можна часто побачити на фронтонах церков; так звуть також Ісуса Христа, який просвіщає всіх, хто перебуває в пітьмі неуцтва й нерозуму. Може, ще раз Сонце Правди хоч крізь сон побачу (Т. Шевченко).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 564-566.