со́кіл (зменшено-пестливі — соко́лик, сокіло́к, сокіло́нько, соколо́нько, сокі́льчик, соколе́ць, соко́лко, соколо́чок; соколи́ця, соколи́ха — самка сокола; соколеня́, соколя́ — пташа сокола; пестливі — соколя́тко, соколеня́тко) —

1) хижий птах родини соколових з міцним гачкуватим дзьобом, кривими кігтями і довгими гострими крильми; у народній уяві виступає символом хоробрості, швидкості, зіркості, злету, молодості, сили, розуму, тому його як пряму протилежність порівнюють або із совою, або з вороною: «Видно сокола по польоту, а сову по погляду», «Де соколи літають, там ворони не пускають», «Сокіл з місця, а сова на місце», «Пізнала сова сокола», «Не пара сова до сокола»; за віруваннями, символ бога Рода, охоронець «живого вогню» та Дерева життя; золотокрилий птах, що приніс на землю іскри небесного вогню; у казках за допомогою «живої води» рятує багатьох героїв; у замовляннях належить до істот «верхнього царства» («Пошлімо, громадо, сокола-винозора! Найпридатніший це птах: має він ясні очі і бистрії крила»); здавна птаха використовували при полюванні, розрізняючи при цьому сокола-сапсана (про якого неодноразово йдеться в «Слові о полку Ігоревім» — 13 разів: «Коли сокол в митях биваєт, високо птиць забивает; не дасть гнізда свого в обиду») і сокола-балабана; у народних піснях виступає символом козака: «Ой високо соколові до неба літати. Ой далеко козакові до осені ждати»; у колядках сокіл іноді уосібнює Ісуса Христа: «Ой, там на горі, там Марія сад садила. А, садивши, та вмовляла: Рости, саде, повище мене! З того саду вилетів сокіл Та й полетів попід небеса. Усі небеса розтворилися, Усі святі поклонилися»; виступає вісником, посланцем: «Гей, як то сестра до брата з чужої сторони в далекі городи писала і так сивим соколиком посилала»; виступає також провісником бурі в думах і в «Слові о полку Ігоревім»; сокіл фігурує також увесільних піснях як знак згоди сердець молодих: «Коло двору тестевого соколя облітає Да в вишневий сад заглядає: Там галочка гніздечко звиває. Вий, галочко, собі і мені. Собі ізвий на камені, мені на яворі. Собі ізвий із рути-м’яти, мені із барвінку»; із соколами ототожнювалися також пісні, «співаночки-сокалочки». І сокіл вище сонця не літає (прислів’я); Зашумів сокіл із-за крутих гір (П. Чубинський); А для нашої молодиці скажуть правду соколиці (Я. Головацький); Ой високо соколяті угору літати (А. Метлинський);

2) традиційне ласкаве називання чоловіка або жінки (перев. при звертанні). Серце моє, доля моя! Соколе мій милий! (Т. Шевченко); Годі ж бо, сестро, тужити, моя жалібнице, Годі квилити-проквиляти, ясна соколице (П. Куліш).

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 559-560.