рід (зменшено-пестливі — ро́дик, родо́чок, ро́донько) —
1) (з великої літери) Рід « Род — у дохристиянських віруваннях — бог життя, долі, талану, суду-присуду (можливо, звідси — «так йому й на роду написано»), зачинатель усього живого (можливо, звідси — «який рід, такий плід»); часто згадується у давніх списках богів слов’янського дохристиянського олімпу; Б. Рибаков робить такі висновки, підсумовуючи дослідження істориків: Род — творець Всесвіту, вдихає життя в людей, бог неба і дощу, пов’язаний з земною водою (звідси «родник»), пов’язаний з вогнем, з пеклом, з червоним кольором (звідси «рдеть»), з шаровою блискавкою; у старовинній весільній пісні співають: «Ой, Роде, Роде, багатий, Подаруй товарець рогатий… Ви дайте, таточку, волики, А ви, матінко, корови, А ви, сестрички, ягнички… Бо наш рід великий, Щоб було чим обділити…»; у «Слові святого Георгія» (XII ст.) читаємо: «Треби кладуть… Вилам і Мокоші, Диві, Перуну, Хорсу, Роду і рожаницям»;
2) (з малої літери) ряд поколінь, що походять від одного предка (кажуть: «Ми з такого роду, що любимо свободу»), а також усі родичі, рідні; родина («Не пізно до свого роду й опівночі»); уживається також на позначення належності за народженням до якої-небудь соціальної групи, національності і т. ін.; тому кажуть: «Нашому роду нема переводу» або ще: «Подивись у воду, якого ти роду», «Великого роду, а псячого ходу»; весільний обряд у своїй основі — це договір двох родів, а отже відгомін родового життя з його мораллю та звичаями; через молоду пару заприязнюються два роди, скріплюють свої стосунки, на сторожі яких стоять передусім жінки, охоронці «домашнього вогнища та його мирного життя»; родова тема проходить у весільних піснях: «Ой сій, мати, овес На наш рід увесь, Щоб наш овес рясен був, Щоб Івасів рід красен був»; «А в полі овес рясен, А в нас ввесь рід красен. А нашому роду не буде переводу, Од старшого до меншого, Суди, Боже, до мизинного»; ідея роду яскраво виступає у виготовленні й розподілі весільного корова́ю (див.); ліплять його жінки-молодиці з усього роду, а розподіл набирає характеру загального родового причастя: «Сходься, роде, коровай ся крає»; стежили, щоб усі були наділені шматком короваю; причастя короваєм мало скріплювати зв’язок нової родини з усім родом; за наречену весь рід діставав викуп, передусім за її «чесність», бо вияв «нечесності» викликав його гнів: «Ой піду я в луг по калину, Да виломлю калинову вітку, Да застромлю за білу намітку. Я ж стережуся, я ж бережуся, Щоб цеї калиноньки не роздавити, Своєї родиноньки не розгнівити»; «чесність» дівчини була гордістю роду: «Ой стояла Маруся на ґанку, Ой краяла червону катанку: — Ой до мене, родоньку, до мене. Не буде вам сорому з мене»; немає більшого гріха й сорому, як зректися роду; великим гріхом вважалася й відмова його продовжувати; ідея роду має велике значення в духовності українського народу, що випливає із солідарності роду (пор. у Іпатіївському літопису: «Ми — от роду руского»; проглядає це й у «Слові о полку Ігоревім», де говориться про русичів як про «Даждь-божих онуків», і в пізніших виразах: «козацького роду», «чесного роду», «славного роду», «землеробського (хліборобського) роду»; поступово ідея кровного роду ширшає й охоплює сусідів, земляків, громаду; великим гріхом вважався й гріх проти сусідів, як-то в думі: «Як я дома проживав, бідних сусідів з хліба-солі збавляв; особливого значення набуває родовий термін ба́тько — не лише старший у родині чи роді, але й провідник, наприклад, ба́тько-ота́ман; до постання Київської держави предки жили родовим життям; на чолі міцної роди́ни (див.) стояв ба́тько (див.) як її керівник; кілька родин становили рід на чолі зі старшим (старійшиною роду), а роди — плем’я; з часом один із родів утворював династію; згодом одна з таких династій (Рюриковичі) започаткувала державність, виконуючи об’єднавчу роль між розрізненими племенами і родами (звідси вислів — «якого роду-племені»). Чи обідала, чи не обідала, аби рід відвідала (приказка); Нема в нього ні роду-родини, та нема в його ні вірної дружини (П. Чубинський); Ми такого роду, що п’ємо горілку, як воду (приказка); Козацькому роду нема переводу (приказка); фразеологізми: без ро́ду і пле́мені — хтось одинокий, не має ні родини, ні родичів; на роду́ напи́сано — судилося. Що написано на роду, того не обійдеш на люду (прислів’я).
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 500-501.