розма́й —

1) у поетичному мов­ленні — що-небудь буйно розквіт­ле, зелене (ліс, гай, діброва і т. ін.); розмаєм поетично називають мі­сяць травень. Ой гаю, мій гаю, ве­ликий розмаю, як я впущу голубочку, вже ж і не спіймаю (пісня);

2) розма́й-коса́ — у весільному обряді, весільній пісні — брат нареченої, який розплітає їй косу. Ой глянь, дівчино, крізь калач та карими очи­ма та й заплач, бо іде твій розмай-коса, загуби-краса (пісня);

3) розма́й[-зі́лля, —зі́ллячко] = розмари́н = майоран — багаторічна запашна тра­в’яниста рослина родини губоцві­тих із білими рожевими квітками, зібраними в колосок; вічнозеле­ний кущ з вузьким листям і дріб­ним, дуже запашним квітом; вико­ристовується в народній медицині та парфумерії; Б. Грінченко допус­кав, що це ти́рлич (див.); у давніх греків був символом насолоди Гіменей, бог шлюбу, мав вінок із майорану; у народних повір’ях — приворотне, чарівне, любовне зіл­ля; символ забуття, безнадії, роз­луки; шукали його в день Симона Зилоти (Зільника); про дівчину, яку парубок перестав любити, співають: «Побігла до гаю Копать зілля розмаю; Ще й до гаю не дійшла — Розмай-зіллячко знайш­ла: Полоскала на льоду, А варила на меду; Приставила до жару: «Ки­пи, кипи помалу!» Іще корінь не скипів, А вже козак прилетів» або інший варіант: «Побігла до гаю, Копать зілля розмаю; Ще і до гаю не дійшла — Розмай-зіллячко зна­йшла, Полоскала в річці, Пристав­ляла в горілці, Полоскала в меду, Примовляла до ладу, Присунула до жару Козакові до жалю. — Ки­пи, кипи, корінець, Поки прийде молодець! — Ще й корінець не вкипів, Вже молодець прилетів».

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 507.