прі́звисько — найменування, яке іноді дається людині (крім справ­жнього прізвища та імені) і вказує на яку-небудь рису характеру, зов­нішності, діяльності, звичок; часто поширюється на цілий рід і пере­дається з покоління в покоління; так зване вуличне ім’я (кличка); В. Минко у «Моїй Минківці» пи­ше: «Українське село вигадливе на прізвиська. Причепить кличку — і носи на здоров’я усе життя. Жив-був у Минківці Іван Ряднина. Зла доля скривдила його змалку: хво­рів на віспу і виріс рябим. А його жінка Параска була вродлива, на її чистому обличчі завжди грав рум’янець. І ось її також прозвали рябою. Більше того, усі в селі ніби забули, що Іван рябий, казали: — який Іван? — А отой, чоловік рябої Параски… Мій тато з юнацьких літ почав жити з трьома найменнями: Петро Минко — за метрикою, а Пет­ро Школьниченко і Петро Святий — по-вуличному. Святим прозвали його за те, що він до старості співав у церкві на криласі й за все своє довге життя не пив, не курив, ніколи погано не лаявся»; пов­ністю виправдовує своє прізвисько Полтавка — героїня відомої п’єси І. Котляревського «Наталка Пол­тавка»; прізвисько в художньому творі може «бити», «стріляти», пор. у Т. Шевченка «Юродивий»: «Водні фельдфебеля-царя Капрал Гаври­лович Безрукий Та унтер п’яний Долгорукий Украйну правили»; Безрукий Гаврилович — це київ­ський генерал-губернатор Дмитро Гаврилович Бібіков, а Долгору­кий — харківський генерал-губер­натор князь Долгоруков, які пану­вали в Україні за часів Миколи І.

Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 484.