о́бід (збірне — обі́ддя) — зовнішня частина колеса, звичайно обведена шиною. Вози добрі кінські і чумацькі, обіддя міцне (І. Нечуй-Левицький); фразеологізм: хоч обі́ддя гни — про товсту, дебелу статуру, шию і т. ін.
обі́д (зменшене — обі́дець) —
1) споживання їжі серед дня, між сніданням і вечерею; традиційний об’єкт гумору, іронії, метафоричного переосмислення: «Добре діло — обід: сів за стіл та й їж», «З води обіду не звариш», «Збирайтеся, старці, обід буде», «З одним ротом на два обіди», «їхав на обід, але й вечері не застав», «Ну й ласий до чужого обіду», «Прийде кумець на обідець, а ложки не буде»; слово вживається також на означення пригощання, яке влаштовують удень з якогось приводу, з певної нагоди; на такий обід звичайно запрошують, його скликають (звідси про́шений (зва́ний) обі́д); до нього ретельно готуються, його спеціально влаштовують (звідси дава́ти (ста́вити) обі́д), пор. у І. Котляревського: «Зробити поминки я хочу, Поставити обід старцям»; з приводу помина́льного обі́ду жартують: «Чий обід, а старцям лихо (клопіт)»; взагалі, за традицією, на поминальні обіди годилося закликати жебраків, пор. у Т. Шевченка: «Діточки… У жупанах походжають, Старців закликають На обіди»; поминальний обід з коливом влаштовують у день похорону, на дев’ятий, сороковий день і через рік після смерті;
2) = обі́ди — здавна так називають середину дня, коли зазвичай обідають, обідню пору; звідси етапі сполучення: до обі́ду (обі́д) (до середини дня, до обідньої пори): «Якби поспав до обід, то приснився б ведмідь»; пі́сля обі́ду (обі́д), по обі́ді (по обідній порі, у другу половину дня): «Після обід полежати часок, то зав’яжеться сала кусок», «По обіді спи хоч хвилю, по вечері іди милю»; з періодом доби, коли кінчається перша половина дня і починається друга, пов’язане переміщення сонячного світила, за яким орієнтувалися в часі, тому кажуть: «Сонце під обід [підійшло, підпливло]» або «Сонце з обід [звернуло]».
Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Словник-довідник. — К.: Довіра, 2006. — С. 404-405.